Перше зголошення на захист Батьківщини: пам’ять про воїна Руслана Козака з Кам’янеччини, який загинув під Олександрівкою

Руслан Козак, який народився 27 серпня 1990 року, провів своє дитинство в селі Залуччя на Поділлі разом з батьками та двома старшими сестрами. Саме тут у нього з’явилася пристрасть до рибалки, про що розповідає батько Олександр Васильович. Руслан міг проводити кілька діб на Дністрі та інших водоймах, захоплюючись, зокрема, ловлею коропів, одного з яких зловив вагою 15 кілограмів у 27 років.

Як студент Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, де він здобував освіту на факультеті журналістики, Руслан зустрів свою майбутню дружину Світлану, яка навчалась на філологічному факультеті. У 2011 році вони створили сім’ю, а згодом у них з’явилася донечка Руслана. Руслан також закінчив військову кафедру і займався боксом та вільною боротьбою, розповідає його батько.

Для того, щоб забезпечити сім’ю, Руслан зайнявся приватним бізнесом. Після цього молоде подружжя переїхало до Кам’янця-Подільського.

Коли країна зіткнулася з агресією, Руслан Козак приєднався до Збройних сил України, пройшовши курси підвищення кваліфікації в Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У 30 механізованій бригаді він обіймав посаду заступника командира роти снайперів, воюючи в найнебезпечніших зонах на Донбасі.

Руслан прикривав відхід українських військ, а у 2015 році його демобілізували за станом здоров’я. Повернувшись до бізнесу, він не залишив військову справу. З початком повномасштабного вторгнення він одразу заявив: “Якщо не я – то хто?” і “Мушу бути там, де мої хлопці”. Служив у 28 окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу, брав участь в обороні Миколаєва та отримав звання старшого лейтенанта. Коли окупанти пішли на Чонгар, він першим погодився на виконання завдання зі стримування ворога.

Остання розмова батьків із сином відбулася 26 березня 2022 року. Вже наступного дня надійшла звістка про його зникнення безвісти, а згодом командир повідомив, що “Козак прийняв бій на себе”.

Село Олександрівка, де руслан загинув, перебувало під окупацією до листопада 2022 року. Тоді родина не могла навіть поховати свого рідного. Пізніше з’ясувалося, що місцевий священник разом із селянами поховали в одній братській могилі сімох Захисників. Після звільнення Херсона Олександр Васильович та його дружина Валентина Анатоліївна вирушили до Миколаєва для опізнання ексгумованого тіла.

“Ми його впізнали”, – згадує батько, відчуваючи біль втрати.

Руслан Козак загинув 29 березня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Олександрівка Херсонської області. Посмертно його нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня, а поховати Героя вдалося 25 листопада на Алеї Слави у Кам’янці-Подільському.

Рішенням сесії Кам’янець-Подільської міської ради Руслану посмертно присвоїли звання “Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського”. Також він став почесним громадянином Чемерівців. На фасаді університету, де навчався Руслан, в його честь встановлено пам’ятну табличку.

Батько мріє хоча б у сні побачити свого сина, але той не з’являється. Війна забрала у сім’ї спокій, щастя та мрії про майбутнє. На серці дідуся і бабусі стає трішки тепліше, коли вони зустрічаються зі своєю онучкою Русланкою – точнісінькою копією їхнього сина. Їм усім його дуже не вистачає.