Замість відпустки — в труні: історія 19-річного воїна Владислава Підгайного з Хмельниччини

Владислав Підгайний, який народився 22 жовтня 2005 року, провів свої дитячі та шкільні роки в рідних Пархомівцях на Поділлі. Оскільки хлопець зростав без батька, йому довелося рано стати опорою для своєї родини. Владислав разом зі старшою сестрою Христиною виховувалися бабусею і дідусем, поки їхня мати Леся Михайлівна працювала в місті. Він завжди прагнув допомогти мамі, адже знав, як їй важко.

«Змалку Влад звик цінувати працю старших, – розповідає Христина Лукань. – Він був дуже хорошим і щирим хлопцем. Прагнув покращити своє життя і життя мами, яка важко працювала, щоб утримати родину. Влад часто йшов до лісу, щоб збирати гриби, рибалив і продавав улов, купуючи мамі приємні сюрпризи: шоколадки та квіти».

Спорт також був важливою частиною його життя. Владислав самостійно виготовив собі гантелі і турнік, а згодом купив деяке обладнання. Він мріяв стати бодібілдером та захоплювався Арнольдом Шварценеггером, прочитавши кілька його книг.

Після закінчення школи Владислав вступив до Хмельницького професійного ліцею електроніки. У цей час його мама з дітьми переїхала до обласного центру, але майже кожні вихідні вони навідували село, допомагаючи дідусеві та бабусі у господарстві.

Отримавши кваліфікацію електромеханіка та електромонтера охоронної пожежної сигналізації, Владислав не встиг розпочати трудову діяльність. У липні 2024 року, у 18 років, він вирішив піти до військкомату. За словами сестри, базову підготовку хлопець проходив на Київщині, потім здобував навички бойового медика. Навчався також у Варшаві, а з жовтня 2024 року його служба у Збройних Силах України почалася. Спочатку він опинився на Харківському напрямку, пізніше перейшов на Луганський. Владислав не розповідав родині про своє місцезнаходження, запевняв, що навчався у військовому ліцеї, далеко від бойових дій.

Побратими згадують: «Владиславу було важливо те, чим він займався. На полі бою він відчував свою потрібність. Завжди прагнув рятувати людей, лікувати їх, допомагати пораненим. Під час обстрілів відважно йшов вперед, рятуючи життя інших».

«10 січня 2025 року він написав нам, приділивши час кожному. Розповів, що служить в ЗСУ і знаходиться на передовій. Можливо, він відчував, що щось погане може статися. Поінформував, що прийде у відпустку через місяць, але спочатку потрібно виконати завдання. Через кілька днів зв’язок із ним обірвався», – згадує Христина.

Родина намагалася дізнатися про долю Владислава, однак отримували суперечливу інформацію, навіть чули, що він у полоні. Проте незабаром отримали офіційне повідомлення про його загибель. Хлопець загинув від ворожого дрона поблизу населеного пункту Надія на Луганщині. Він рятував життя на полі бою, але не зміг врятувати своє. Так і не встиг розповісти родині, чому побратими дали йому новий позивний – «Православний» замість «Невролог». Перед відправленням на війну Владислав подарував родині цуценя лабрадора, назвавши його «Дімон», за яким наразі доглядають його мама і сестра.

5 лютого 2025 року Владислава Підгайного поховали у Хмельницькому на Алеї Слави. На момент загибелі йому виповнилося лише 19 років. Посмертно його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня та «Комбатантським хрестом» – почесним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України.

Він мріяв про закінчення війни, про відсутність страждань, які вона принесла. Серед інших мрій були думки про власну сім’ю, дім, автомобіль, хоча Владислав так і не встиг отримати водійські права.